Єдина помісна церква

Чимало людей полюбляє протиставляти греко-католиків та православних. Але коли справжні відмінності відшукати важко, то один хвакт завжди лежав на поверхні. У греко-католицьких церквах за анальоґією римських є ряди сидінь чи стільців.
У недавній вандрівці привернула увагу нова, велика, із доглянутою територією, церква неподалік руїн бучацького замку. (заув. Бучач – райцентер Тернопільського краю) Людей було досить як на подвір’ї, так і всередині. Ніби сектантські кубла, нові церкви зажди привертають увагу віруючих, а чимало архітектурних шедеврів та гісторичних пам’яток стоїть пусткою. Першою думкою, звісно, був: МП. Але зайшовши всередину поставлені ряди стільців геть збили з пантелику. А якийсь “сертифікат” на стіні все-таки видав належність собору – КП.


Отакої. Чого тільки не зробиш заради місцевої пастви. Ось і вшчухла в Україні боротьба проти Берестейської унії, Хмельницький у могилі перевертається. Та й хто зна, чи це люди стали байдужі до політичних розбірок між рідною УГКЦ і православ’ям, чи хто сказав, шчо предки наші з меншим задоволенням ходили до греко-католицьких церков за часів Речі Посполитої.

Advertisements

Мови-близнюки

Трохи послухав сучасної мадярської музики. Кілька хвилин намагався згадати, шчо ж таке вона мені нагадує. І тут – є! Це воно! Словацький гурт Horkýže Slíže. Ніби чого б це їм бути схожим, грають собі рок як рок, мови виконавців з різних родин. А все одно якісь інтонації, мелодії, ритмика, акцент єднають через музику ці два народи. Не науково, авжеж. Наука споріднює мови за походженням, зіставляє за словниковим запасом. А отак просто, по-люськи, почув – і маєш думку: схоже чи не схоже. Після цього і давні зазіхання мадярів на східну Словаччину з її мадяро-словаками не такі й безпідставні.

Ось таке от зовсім не рідкісне явишче, яке проходе впоперек мовних кордонів. Те саме враження від литовської мови – ніби та сама московська, тільки слова незрозумілі. От вам і південноросійська мова – синтеза акаючої балтської основи та словенської кольонизації.

Перша середа місяця

Вірити в сучасні новостворені музеї – справа не з простих.
Цього разу вирішено сходити в музей Шолом-Алейхема на Великій Васильківській, та шче й інхвормація в інтернеті ласкаво просила в першу середу місяця, манячи безкоштовним входом – і день вибрано заздалегідь.
Хвилин десять блукань серцевиною кварталу виявилися даремними. Невишуканий вхід до музею – прямо з Васильківської.


В холі – білетерка перед монітором камер спостереження. Косий погляд до них не побачив нічого надзвичайного. А тим часом вона оголошує вартість екскурсії – 49₴ на трьох. Речі можна залишити в гардеробчику, а нам пропонує для розігріву поки пройти до кімнатки з картинами – популярна штука для вітчизняних музеїв: одноманітні сюжети, невражаюча техніка. Із таких “галерей” хочеться втекти пошвидше, але й бере сором, тож пару п’ять ми переходимо від однієї мазні до іншої, між цих кілька десятків малюночків. Весела білетерка про нас не забуває: “Картини створені за мотивами творів Шолом-Алейхема”, – виправдовується вона. Це змушує нас лишитися в кімнаті шче на хвилинку. Та годі, переходимо до головної еспозиції.
Сходи ведуть угору, де на нас нерішуче чекає хлопець незрозумілого віку та шче дивнішої національності. Дорогою з музею, ми все намагалися вгадати його етнічність. Вовку він здавався вихідцем із Середньої Азії, а як на мене, так якийся волзький булгарин. Вік його хоч і виглядав давно не дитячим, все шче дозволяв йому впорювати нам хуйню. На жаль, на більш ласкаве слово ця екскурсія не заслуговувала. Одна кімната, понад стіною виставлені експонати віддалено пов’язані з самим письменником. На стіні стара мапа Києва, у сервантах кілька жидівських релігійних атрибутів, з десяток дореволюційних журналів-газет. У центрі під склом – ювілейні монети й марки до 150-річчя з дня народження. Не часто він нас радував інхвормацією, яку не можна було би прочитати з підписів або здогадатися самому. Біля охвіш до п’єс на твори Шолом-Алейхема, на одній з яких зображений Богдан Ступка екскурсовод розповідав, як Ступка проводив свій творчій вечір в цьому музеї: “Била дастатачна інтірєсна”, – коментував він. Запитувати після цього шчось в ескурсовода виглядало би знушчанням. Знову ми трохи м’ялися з виходом із зали, все сподіваючись на цікаве продовження. Не попрошчавшись, я спустився донизу.
Весела білетерка була така само весела: “Швидко ви!” – ніби знушчалась вона. Тут було влучно згадати: а шчо ж, вхід мав бути безкоштовний. Її це не збентежило: “Ааа, сьогодні ж якраз перша середа місяця, а ми квитки продаємо!” – із твердим подивом видала вона. Виходячи, нам не лишалося більш чого додати як: “Будемо сподіватися, шчо це піде на розвиток єврейської культури”. Швидко справились.

%d блогерам подобається це: